Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
На північно-східній околиці селища в широкій долині Десни залягає родовище каоліну.
Перша письмова згадка про Турбів трапляється в описі Вінницького замку за 1545 рік. Йдеться про те, що Турбівський маєток приписаний до замку і має постачати його господарям продукти харчування. В другій половині XVI ст. село належало магнатові Янушу Острозькому, в XVII ст. ним володіли кілька поміщиків, які й заснували тут свої маєтки. Впровадження фільварково-панщинної форми господарювання посилило експлуатацію селян. Як свідчать історичні документи, багато селян-кріпаків Турбова повставало проти свавілля землевласників. У 40- 50-х роках XVIII ст. вони брали участь у гайдамацькому русі, зокрема в повстанні 1734 року.
Після возз'єднання Правобережної України з Росією Турбів увійшов до складу Махнівського, а з 1848 року - Бердичівського повітів Київської губернії. Трудящих села і далі жорстоко експлуатували поміщики, яким у середині XIX ст. належало 4568 десятин землі, лісів і водоймищ. Селяни ж мусили вдовольнитися невеличкими клаптиками поля. За даними інвентарного акту 1845 року, один із турбівських поміщиків А. Райський володів 300 десятинами 874 кв. сажнями землі, а 138 його селян користувалися лише 10 десятинами 1023 кв. сажнями.
В 40-50-х роках XIX ст. найбільшими землевласниками були брати Драгомирецькі. Різними шляхами, не цураючись і шахрайства, вони прибирали до, своїх рук землю. У Турбові Драгомирецьким належало 148 селянських дворів, 558 кріпаків чоловічої статі. Селян примушували працювати навіть у неділю, залучали до роботи підлітків, зараховуючи їм один день за фактично відроблені два.
Доведені до відчаю турбівські селяни в 1847 році писали цареві про те, що знущання поміщика Драгомирецького, економа та осавула виходили за межі будь-якого
людського терпіння. За кожний невихід на роботу карали ЗО різками. Від тяжких побоїв 1846 року померла чотирнадцятирічна Ганна Атаманчук, а Марія Сивопляс, Устина Чулова, Марія Демидова та ін. передчасно народили мертвих дітей. Селяни скаржились також на те, що поміщик відбирав у них землю, забороняв молоти зерно тощо. Протестуючи проти свавілля пана, вони відмовлялися працювати в неділю, не ходили до церкви. Але все закінчувалося ще більш жорстокою розправою. Царські чиновники заарештували писаря Махнівського міщанського товариства О. Крижанівського, міщанина Р. Ф. Поплавського та інших, звинувативши їх у підбурюванні селян. Справжнім винуватцям, зокрема економу й осавулу, запропонували лише виїхати з села. Поміщик не тільки не зазнав покарання, а, навпаки, підтриманий властями, вчинив розправу над селянами: кинув у в'язницю Максима Іскрука, Артема Завальнюка і Григорія Присяжнюка, погрожуючи їм 300 ударами за те, що погодились передати скаргу від селянської громади цареві. Проте в'язням вдалося втекти.
На початку XIX ст. у Турбові розвиваються капіталістичні відносини, починає застосовуватись наймана робоча сила. 1845 року акціонерне товариство заснувало фабрику сукна, у 1847 році поміщики Драгомирецькі заклали цукровий завод.
1852 року на ньому працювало понад 130 чоловік. Умови праці робітників були дуже важкими, заробітна плата кожного з них не перевищувала 6-7 коп. в день. Дешева робоча сила забезпечувала власникам великі прибутки. Тільки за час з 1 січня по 20 липня 1853 року всі видатки господарів цукроварні становили 370,9 крб. сріблом, прибутки ж - 2415 крб. З пуском підриємства стали більше сіяти цукрових буряків. Вирощували їх навіть селянські господарства. Цукроварня не лише закуповувала буряки, а й сама сіяла їх на орендованих землях, наймаючи для обробітку і копки селян з Турбова та навколишніх сіл. Платили селянам 10 коп. за день. Щоб вони «марно не гаяли часу», за роботою пильно стежили наглядачі.
Рівень культури жителів Турбова у феодальний період відповідав соціально-економічним відносинам, які панували в той час. Село належало кільком поміщикам, і, зрозуміло, ніхто з них не хотів поступитися своїми прибутками, щоб піднести його культурний рівень. У першій половині XIX ст. в Турбові проживало близько 1500 чоловік. Не було жодного навчального, культурно-освітнього й побутового закладу. В селі існувала церква, яка, одурманюючи людей релігійною «сивухою», прагнула перетворити селян у сліпе знаряддя експлуататорів. До того ж церква й сама була землевласником: їй належало майже 50 десятин землі. Турбівські селяни день у день гнули спину на панщині.
Не дбали поміщики й орендарі про охорону здоров'я трудящих. Тільки коли
1853 року в Турбові спалахнула епідемія віспи і багато робітників не вийшло на роботу, господарі змушені були найняти «цирульника», щоб «виявляв хворих та
Турбів
Сторінка 1 з 7
Турбів - селище міського типу (з 1956 року), центр селищної Ради, залізнична станція. Розташований за 25 км від Вінниці, на берегах Десни, притоки Південного Бугу. Через селище проходить шосе. Населення - 6448 чоловіка.Перша письмова згадка про Турбів трапляється в описі Вінницького замку за 1545 рік. Йдеться про те, що Турбівський маєток приписаний до замку і має постачати його господарям продукти харчування. В другій половині XVI ст. село належало магнатові Янушу Острозькому, в XVII ст. ним володіли кілька поміщиків, які й заснували тут свої маєтки. Впровадження фільварково-панщинної форми господарювання посилило експлуатацію селян. Як свідчать історичні документи, багато селян-кріпаків Турбова повставало проти свавілля землевласників. У 40- 50-х роках XVIII ст. вони брали участь у гайдамацькому русі, зокрема в повстанні 1734 року.
Після возз'єднання Правобережної України з Росією Турбів увійшов до складу Махнівського, а з 1848 року - Бердичівського повітів Київської губернії. Трудящих села і далі жорстоко експлуатували поміщики, яким у середині XIX ст. належало 4568 десятин землі, лісів і водоймищ. Селяни ж мусили вдовольнитися невеличкими клаптиками поля. За даними інвентарного акту 1845 року, один із турбівських поміщиків А. Райський володів 300 десятинами 874 кв. сажнями землі, а 138 його селян користувалися лише 10 десятинами 1023 кв. сажнями.
В 40-50-х роках XIX ст. найбільшими землевласниками були брати Драгомирецькі. Різними шляхами, не цураючись і шахрайства, вони прибирали до, своїх рук землю. У Турбові Драгомирецьким належало 148 селянських дворів, 558 кріпаків чоловічої статі. Селян примушували працювати навіть у неділю, залучали до роботи підлітків, зараховуючи їм один день за фактично відроблені два.
Доведені до відчаю турбівські селяни в 1847 році писали цареві про те, що знущання поміщика Драгомирецького, економа та осавула виходили за межі будь-якого
людського терпіння. За кожний невихід на роботу карали ЗО різками. Від тяжких побоїв 1846 року померла чотирнадцятирічна Ганна Атаманчук, а Марія Сивопляс, Устина Чулова, Марія Демидова та ін. передчасно народили мертвих дітей. Селяни скаржились також на те, що поміщик відбирав у них землю, забороняв молоти зерно тощо. Протестуючи проти свавілля пана, вони відмовлялися працювати в неділю, не ходили до церкви. Але все закінчувалося ще більш жорстокою розправою. Царські чиновники заарештували писаря Махнівського міщанського товариства О. Крижанівського, міщанина Р. Ф. Поплавського та інших, звинувативши їх у підбурюванні селян. Справжнім винуватцям, зокрема економу й осавулу, запропонували лише виїхати з села. Поміщик не тільки не зазнав покарання, а, навпаки, підтриманий властями, вчинив розправу над селянами: кинув у в'язницю Максима Іскрука, Артема Завальнюка і Григорія Присяжнюка, погрожуючи їм 300 ударами за те, що погодились передати скаргу від селянської громади цареві. Проте в'язням вдалося втекти.
На початку XIX ст. у Турбові розвиваються капіталістичні відносини, починає застосовуватись наймана робоча сила. 1845 року акціонерне товариство заснувало фабрику сукна, у 1847 році поміщики Драгомирецькі заклали цукровий завод.
1852 року на ньому працювало понад 130 чоловік. Умови праці робітників були дуже важкими, заробітна плата кожного з них не перевищувала 6-7 коп. в день. Дешева робоча сила забезпечувала власникам великі прибутки. Тільки за час з 1 січня по 20 липня 1853 року всі видатки господарів цукроварні становили 370,9 крб. сріблом, прибутки ж - 2415 крб. З пуском підриємства стали більше сіяти цукрових буряків. Вирощували їх навіть селянські господарства. Цукроварня не лише закуповувала буряки, а й сама сіяла їх на орендованих землях, наймаючи для обробітку і копки селян з Турбова та навколишніх сіл. Платили селянам 10 коп. за день. Щоб вони «марно не гаяли часу», за роботою пильно стежили наглядачі.
Рівень культури жителів Турбова у феодальний період відповідав соціально-економічним відносинам, які панували в той час. Село належало кільком поміщикам, і, зрозуміло, ніхто з них не хотів поступитися своїми прибутками, щоб піднести його культурний рівень. У першій половині XIX ст. в Турбові проживало близько 1500 чоловік. Не було жодного навчального, культурно-освітнього й побутового закладу. В селі існувала церква, яка, одурманюючи людей релігійною «сивухою», прагнула перетворити селян у сліпе знаряддя експлуататорів. До того ж церква й сама була землевласником: їй належало майже 50 десятин землі. Турбівські селяни день у день гнули спину на панщині.
Не дбали поміщики й орендарі про охорону здоров'я трудящих. Тільки коли
1853 року в Турбові спалахнула епідемія віспи і багато робітників не вийшло на роботу, господарі змушені були найняти «цирульника», щоб «виявляв хворих та