Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
В історичних документах XVI ст. село мало назву Юшків. В результаті нападів татар та наїздів шляхтичів село було знищене, і на початку XVII ст. тут виникло поселення Чачарин (у наш час цю назву має лісове
урочище в околицях села).
Литовські, а з другої половини XVI ст. польські магнати Замойські і Тишкевичі вимагали сплати численних грошових та натуральних податків. Так, 1613 року жителі Станіславчика, крім подимного податку, повинні були відробляти по 2 дні панщини. З кожним роком посилювалося гноблення населення. В 1629 році власник Станіславчика збирав подимне уже з 445 димів. Село входило до Краснянської волості.
Крім важкої панщини та інших феодальних повинностей, селяни терпіли від страшної сваволі панів. Все це викликало обурення трудящих мас. З особливою силою вибухнув гнів під час визвольної війни українського народу 1648-1654 pp. Все населення Брацлавщини, в т. ч. і Станіславчика, за допомогою козацьких загонів полковника М. Кривоноса громило панські маєтки. В Станіславчику сформувалась сотня Брацлавського полку.
Лише на початку XVIII ст. графи Потоцькі, спираючись на татарських і німецьких найманців та на уніатських священиків, яким виділили понад 100 десятин землі, відновили кріпосницькі порядки. Особливим здирством відзначився С. Потоцький, який довів панщину до 6 днів на тиждень.
Після возз'єднання Правобережної України з Росією власником Станіславчика став подільський губернатор О. Бахметьєв, який одержав село як посаг за дочкою С. Потоцького. Дбаючи про зростання прибутків від свого маєтку, О. Бахметьєв у 1816 році запросив ремісників і торговців з Копайгорода, Браїлова і Немирова. Станіславчик стає містечком.
Основним заняттям населення лишалося землеробство. Панщина, як і раніше, становила 6 днів на тиждень. Селяни Зваричевки, Григорівни та Деркачівки (околиці містечка Станіславчика) повинні були випалювати вапно, виготовляти гончарні вироби та працювати на збудованій в 1830 році гуральні.
За інвентарним переписом 1847-1848 pp. за маєтком поміщика рахувалося 5044 десятини землі. На 285 селянських дворів припадало трохи більше 2 тис. десятин. Із року в рік збільшувалась кількість піших і городників. Не поліпшила становища селян Станіславчика реформа 1861 року, за якою звільненню підлягало 1082 кріпаки. Придбати надільну землю змогли тільки 200, інші викупали лише присадибні ділянки. Селянам було заборонено будувати на своїх наділах млини, користуватись лісом і річкою.
У 60-х роках поблизу села почалося будівництво залізниць з Києва на Одесу і Могилів. Тут біднота працювала від зорі до зорі на земляних роботах. Сільські багатії - підрядчики платили по 1 - 1,5 коп. за годину каторжної праці.
Близькість залізниці сприяла розвитку в селі промисловості по обробці сільськогосподарської сировини та торгівлі. В 70-80 роках XIX ст. на винокурному заводі трудилося 14 робітників. Завод виготовляв 21 тис. відер горілки з хліба і картоплі. Його власник А. Ф. Добровольський отримував щороку 17-20 тис. крб. прибутку. ЗО-40 тис. пудів муки мололи млини поміщика Протасова-Бахметьєва. В селі також були печі, в яких випалювали вапно, гончарні та інші майстерні, де працювало 12 ремісників. Тут було 11 крамниць, збиралося 2 ярмарки і 26 торгів (через тиждень по неділях).
Станіславчик
Сторінка 1 з 6
Станіславчик - село, центр сільської Ради. Розташований за 7 км від районного центру і залізничної станції. Населення - 4500 чоловік. Сільській Раді підпорядковане селище Першотравневе.В історичних документах XVI ст. село мало назву Юшків. В результаті нападів татар та наїздів шляхтичів село було знищене, і на початку XVII ст. тут виникло поселення Чачарин (у наш час цю назву має лісове
Литовські, а з другої половини XVI ст. польські магнати Замойські і Тишкевичі вимагали сплати численних грошових та натуральних податків. Так, 1613 року жителі Станіславчика, крім подимного податку, повинні були відробляти по 2 дні панщини. З кожним роком посилювалося гноблення населення. В 1629 році власник Станіславчика збирав подимне уже з 445 димів. Село входило до Краснянської волості.
Крім важкої панщини та інших феодальних повинностей, селяни терпіли від страшної сваволі панів. Все це викликало обурення трудящих мас. З особливою силою вибухнув гнів під час визвольної війни українського народу 1648-1654 pp. Все населення Брацлавщини, в т. ч. і Станіславчика, за допомогою козацьких загонів полковника М. Кривоноса громило панські маєтки. В Станіславчику сформувалась сотня Брацлавського полку.
Лише на початку XVIII ст. графи Потоцькі, спираючись на татарських і німецьких найманців та на уніатських священиків, яким виділили понад 100 десятин землі, відновили кріпосницькі порядки. Особливим здирством відзначився С. Потоцький, який довів панщину до 6 днів на тиждень.
Після возз'єднання Правобережної України з Росією власником Станіславчика став подільський губернатор О. Бахметьєв, який одержав село як посаг за дочкою С. Потоцького. Дбаючи про зростання прибутків від свого маєтку, О. Бахметьєв у 1816 році запросив ремісників і торговців з Копайгорода, Браїлова і Немирова. Станіславчик стає містечком.
Основним заняттям населення лишалося землеробство. Панщина, як і раніше, становила 6 днів на тиждень. Селяни Зваричевки, Григорівни та Деркачівки (околиці містечка Станіславчика) повинні були випалювати вапно, виготовляти гончарні вироби та працювати на збудованій в 1830 році гуральні.
За інвентарним переписом 1847-1848 pp. за маєтком поміщика рахувалося 5044 десятини землі. На 285 селянських дворів припадало трохи більше 2 тис. десятин. Із року в рік збільшувалась кількість піших і городників. Не поліпшила становища селян Станіславчика реформа 1861 року, за якою звільненню підлягало 1082 кріпаки. Придбати надільну землю змогли тільки 200, інші викупали лише присадибні ділянки. Селянам було заборонено будувати на своїх наділах млини, користуватись лісом і річкою.
У 60-х роках поблизу села почалося будівництво залізниць з Києва на Одесу і Могилів. Тут біднота працювала від зорі до зорі на земляних роботах. Сільські багатії - підрядчики платили по 1 - 1,5 коп. за годину каторжної праці.
Близькість залізниці сприяла розвитку в селі промисловості по обробці сільськогосподарської сировини та торгівлі. В 70-80 роках XIX ст. на винокурному заводі трудилося 14 робітників. Завод виготовляв 21 тис. відер горілки з хліба і картоплі. Його власник А. Ф. Добровольський отримував щороку 17-20 тис. крб. прибутку. ЗО-40 тис. пудів муки мололи млини поміщика Протасова-Бахметьєва. В селі також були печі, в яких випалювали вапно, гончарні та інші майстерні, де працювало 12 ремісників. Тут було 11 крамниць, збиралося 2 ярмарки і 26 торгів (через тиждень по неділях).